Janet Sobel: забута попередниця Поллока?


Ці нитки не намагалися стати живописом. Вони просто поводилися так, як їм було властиво.

А потім я побачила в них щось знайоме.

No. 5, 1948 Джексон Поллок

Коли у 2006 році картину продали приблизно за 140 мільйонів доларів, вона стала найдорожчим твором мистецтва у світі. Майже через двадцять років цей рекорд перевершила інша робота Поллока — «Number 7A, 1948», продана більш ніж за 181 мільйон доларів.

Поллок розкладав полотна на підлозі й наносив фарбу палицями, шпателями та навіть шприцами, майже не торкаючись полотна пензлем. Для багатьох його сучасників це виглядало як хаос, який може зробити будь-хто.

Сьогодні його роботи вважають одними з найвпливовіших у мистецтві ХХ століття.

Поллок створював свої лінії фарбами.
Я створюю свої тканини нитками

Іноді різні люди і матеріали приходять до однієї художньої мови.

 


До того, як Джексон Поллок почав розливати фарбу на полотні, це вже робила Джанет Собель.

Джанет СобельJanet Sobel — одна з тих постатей, про яких варто знати. Її ім’я довгий час залишалося в тіні, хоча сьогодні багато істориків мистецтва вважають її однією з піонерок абстрактного експресіонізму.

Вона народилася як Дженні Олеховська неподалік Катеринослава (нині — Дніпро). Її дитинство було позначене трагедією. Батька вбили під час одного з антиєврейських погромів у Російській імперії, після чого мати Фанні вирішила емігрувати до США разом із дітьми. У 1908 році вони оселилися в районі Брайтон-Біч у Брукліні.

Через рік після переїзду Дженні вийшла заміж за Макса Собеля. Народила і виховувала п’ятьох дітей. Лише через десятиліття вона вперше взяла до рук пензель, коли її тоді дев’ятнадцятирічний син виграв стипендію Ліги студентів-художників. Він не планував нею скористатися, а мама намагалася переконати його зробити це. На що він відповів: «Якщо тебе так цікавить мистецтво, чому ти не малюєш?»
Тож вона малювала.
Вона не навчалася в художніх школах, не відвідувала музеїв, не входила до інтелектуальних кіл. До того часу, коли більшість художників уже мають сформований стиль, Собель була вже бабусею.
Вона брала все, що було під рукою: аркуші паперу, картонні коробки, зворотний бік конвертів, навіть мушлі, знайдені на пляжі Брайтон-Біч.

Її син Сол швидко зрозумів, що перед ним не звичайне захоплення. Він почав показувати роботи матері художникам, критикам і колекціонерам.

І сталося те, що трапляється надзвичайно рідко.

Люди, які визначали розвиток американського мистецтва, не відмахнулися від неї. Навпаки — вони були вражені.

Коли говорять про Джанет Собель, майже завжди показують лише її абстрактні роботи, але вони не виникли нізвідки. Якщо подивитися на ранні картини, стає зрозуміло: абстракція в неї народилася поступово.
Спочатку вона писала людей. Це були жінки у святковому вбранні, музиканти, сім’ї, воїни, ангели, квіти, дерева.
Багато мотивів походили зі спогадів про дитинство в Україні та єврейське життя Східної Європи.

Та найважливіше те, що відбувається навколо сюжетів.
Навколо фігур починає розростатися орнамент. Спочатку він лише обрамлює персонажів, потім займає дедалі більше місця, а згодом фігури майже зникають. Залишається тільки сам ритм.
Декоративний візерунок поступово перестав бути тлом і став головним героєм картини.

Для західного живопису це було незвично.
Європейська традиція століттями будувала композицію навколо центральної події.
У Собель усе працює інакше.

Погляд не знаходить центру. Він мандрує. Картина не має “головного місця”, уся її поверхня однаково важлива.

Саме це пізніше назвуть all-over painting — живописом, у якому немає композиційного центру

У Собель є дуже рідкісне відчуття трансформації орнаменту: вона не цитує народне мистецтво буквально, а ніби розчиняє його у сучасній художній мові.
Коли ми, українці, дивимося на її роботи, ми часто несвідомо бачимо те, чого американський глядач міг не помітити: ритми народного орнаменту, густоту вишивки, заповненість поверхні, де майже не залишається порожнього місця. Це не означає, що вона буквально “малювала вишивку”, але її візуальна пам’ять, сформована в дитинстві, цілком могла вплинути на те, як вона відчувала композицію.

Серед тих, хто підтримав Джанет Собель, були сюрреаліст Макс Ернст, філософ Джон Дьюї та колекціонер Сідні Дженіс. Вже за кілька років її роботи експонувалися на групових виставках, а потім вона отримала дві персональні виставки.

1944 — Puma Gallery

Це була її перша персональна виставка в Нью-Йорку.
Фернандо Пума був художником і галеристом, який сам не мав академічної освіти. Ймовірно, саме тому він побачив у Собель справжню художницю.
Каталог до виставки відкривав текст Джона Дьюї. Це важко переоцінити.
Джон Дьюї був одним із найвідоміших американських філософів ХХ століття. Його книга Art as Experience стала майже біблією для молодих художників Нью-Йорка. Якщо така людина погоджується написати вступ до каталогу невідомої художниці — це означає, що її сприймали дуже серйозно. 

1946 — Art of This Century Gallery

Це вже майже вершина успіху.
Після того як Пеґґі Ґуґґенгайм побачила роботи Собель, вона запросила її спочатку на виставку The Women (1945), а вже наступного року дала їй персональну виставку у своїй легендарній галереї Art of This Century. Треба розуміти, що це була не просто ще одна галерея. Саме там починали або виставлялися Джексон Поллок, Марк Ротко, Віллем де Кунінг, Макс Ернст, Андре Бретон, Луїз Буржуа.
Тобто Пеґґі Ґуґґенгайм фактично сказала мистецькому світові: “На цю художницю варто звернути увагу.”
Каталог до цієї виставки написав уже Сідні Дженіс, який згодом стане одним із найвпливовіших американських артдилерів. 

Ми сьогодні часто читаємо історію так, ніби Джанет Собель була випадковою аматоркою, яку вже після смерті «перевідкрили». Насправді все було майже навпаки.
У 1944–1946 роках її визнавали найавторитетніші люди американського мистецтва. Тобто питання зовсім не в тому, «чому її не помітили?»
Її помітили.
Питання в тому, чому історія мистецтва потім вирішила майже забути, що вона була серед тих, хто стояв біля витоків нового живопису.

У 1947 році Джанет Собель разом із родиною переїхала з Брукліна до міста Плейнфілд (штат Нью-Джерсі).

У Нью-Йорку Собель була в самому центрі мистецького життя. Її роботи бачили художники, критики, галеристи та колекціонери. Після переїзду вона опинилася далеко від цього середовища й поступово втратила щоденний контакт із мистецьким колом.
Невдовзі з’явилася ще одна проблема: у неї розвинулася алергія на емалеві фарби, якими вона створювала свої найвідоміші роботи. Через це вона майже перестала працювати з фарбою і після 1948 року переважно малювала олівцем, чорнилом і кольоровою крейдою.
Саме в цей час на авансцену американського мистецтва стрімко виходить Джексон Поллок. Його кар’єра лише набирає обертів, тоді як Собель майже зникає з поля зору критиків.

Клемент Ґрінберґ писав про враження, яке персональна виставка Собель справила на нього. Коли той уперше побачив її роботи, він написав, що це були перші картини такого типу, які він коли-небудь бачив. Пізніше він згадував, що Поллок теж визнавав: ці роботи справили на нього сильне враження.

А потім починаєш чути поблажливі визначення: аматорка, народна художниця, самоучка.
Ґрінберґ, за словами одного з біографів Поллока, навіть називав її «трохи дивакуватою».

Навіть у феміністичних історіях мистецтва її згадують лише побіжно. В одній із книжок її творчість майже відкидають, мовляв, вона так і не змогла звільнитися від старих художніх обмежень — ніби саме це автоматично позбавляє мистецтво сили чи цінності.

Мистецтвознавці постійно намагаються знайти для Джанет Собель вже готову “поличку”. Вона примітивістка? Самоучка? Сюрреалістка? Фольклорна художниця? Попередниця Поллока?
Але проблема в тому, що вона не є повністю жодною з них.

Вона не була сюрреалісткою
Її часто порівнювали із сюрреалістами через так званий автоматичний живопис — коли художник намагається малювати спонтанно, не контролюючи свідомо кожен рух. Але сюрреалісти прагнули проникнути в підсвідомість. Їх цікавили сни, психоаналіз, випадковість.
У Собель усе виглядає інакше. Вона теж дозволяє фарбі текти, нахиляє полотно, дмухає на лак, ллє емаль. Але результат не схожий на хаотичний запис несвідомого. Навпаки. Чим довше дивишся, тим більше відчуваєш внутрішній порядок. Наче ці лінії знають, куди їм рости.

Вона не була “наївною” художницею
Слово primitive у 1940-х часто використовували щодо художників без академічної освіти. Сьогодні воно звучить зверхньо, але тоді мало інший відтінок.
Проте навіть у цьому визначенні Собель не вміщується. Так, вона не навчалася живопису, але її картини аж ніяк не прості. Вони складні за структурою. В них відчувається дивовижне вміння організовувати величезну кількість деталей так, щоб жодна не виглядала випадковою.

Вона не була “жіночою художницею”
У 1940-х від жінок-художниць часто чекали камерності: домашніх сюжетів, квітів, портретів. Собель робить протилежне. Її картини захоплюють увесь простір. Вони великі, нескінченні, вони буквально не залишають місця порожнечі.

Це дуже сміливий живопис.

Коли вона померла у 1968 році, її ім’я вже майже не згадували. Якщо й згадували, то найчастіше як про «самоучку-домогосподарку, яка випадково почала розбризкувати фарбу до Поллока».

Лише через десятиліття мистецтвознавці почали знову переглядати її спадщину й ставити запитання: чи не була роль Джанет Собель в історії абстрактного мистецтва значно більшою, ніж прийнято вважати?

Історія мистецтва дуже любить прямі лінії: імпресіонізм, кубізм, абстракція… Потім Поллок. Наче все логічно, — кожен геній передає естафету наступному. Але реальність значно хаотичніша.
Великі відкриття майже ніколи не робить одна людина. Навколо завжди існує ціла екосистема художників: хтось знаходить нову техніку, хтось відкриває нову композицію, хтось змінює колір, хтось — спосіб дивитися. Потім історія залишає одне ім’я і забуває десятки інших.

Ми звикли думати, що модернізм відмовився від орнаменту. Після знаменитого есе Адольфа Лооса «Орнамент і злочин» орнамент у багатьох колах почали вважати чимось застарілим. А Собель ніби показує інший шлях.
Орнамент не обов’язково зникає. Він може перестати бути прикрасою і стати способом бачити світ.

Собель не вписується в звичну історію мистецтва, тому історії мистецтва довелося зробити вигляд, що її майже не існувало.

*Цей текст народився з бажання розібратися, чому ім’я Janet Sobel так рідко згадують поруч із Jackson Pollock. Я зібрала матеріали з музейних архівів, мистецтвознавчих статей і каталогів виставок, щоб скласти більш цілісну історію її творчості.
Ярина Чорна, липень 2026.

Якщо хочеться зануритися глибше